У Полтаві переселенці створили козину ферму: розташували у маєтку Миколи Скліфосовського

У колишньому селі Яківці, яке нині входить до меж Київського району Полтави, у ще не так давно занедбаному господарському приміщенні, що колись належало родині видатного хірурга Миколи Скліфосовського (про занедбаність якого свого часу писала «Україна молода». — Ред.), нині розташувалася козина ферма.

За реставрацію цього приміщення рік тому взялися ентузіасти. Та на заваді їхнім планам стала війна.

 

Ризикована поїздка з метою евакуації пів сотні кіз

 

«Реставрація зведеної на початку ХХ століття господарської будівлі Миколи Скліфосовського, що була в аварійному стані, — це моя ініціатива, — розповідає місцевий реставратор Михайло Бережинський.

— А підтримала її співдружність активних людей «Збережемо Полтаву» (Save Poltava), котрі опікуються захистом пам’яток архітектури й історії, борються за збереження унікального обличчя нашого міста, а також підприємець Володимир Антонов, якому належать кілька будівель маєтку відомого хірурга. Так що втіленням цієї ідеї в життя займався колектив однодумців».

Реставрувати будівлю розпочали 1 червня минулого року. Та з початком повномасштабної навали російської орди роботи зупинили. За цей час встигли відновити стіни, які місцями були завалені, зробити вікна, загони для тварин, провести електрику, водогін тощо.

«Нашим головним завданням було дати друге життя маєтку Миколи Скліфосовського і створити музей видатного хірурга, — акцентує Михайло Бережинський. — Однак і це ще не все. Бо створити музей — це пів справи, окрім усього, його потрібно утримувати. Розуміючи, що за умови, коли навіть центр Полтави перетворився на руїну, на міський бюджет розраховувати марно, ми вирішили створити підприємство, де б велася якась господарська діяльність. Хай це не давало б значного зиску — аби лишень на ці кошти можна було підтримувати життєдіяльність музейного комплексу. Оце така була задумка».

Цікаво, що при цьому розглядали й варіант козиної ферми, однак він був не єдиним. Плани відкорегувало саме життя.

«Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, несподівано зателефонував знайомий — власник козиної ферми із села Студенок Ізюмського району Харківщини, який чув, що ми відновлюємо господарське приміщення, і сказав: треба, мовляв, терміново евакуювати кіз, бо ще два-три дні — і евакуювати буде нікого, — продовжує розповідь Михайло Бережинський.

— Два водії їхати до району бойових дій відмовилися, третій — таки погодився. Ми зібралися й на свій страх і ризик вирушили в дорогу. То була вкрай напружена поїздка. Коли прибули до села Студенок, бойові дії вже повним ходом велися на території сусіднього населеного пункту, було чутно гул канонади. Спішно повантаживши 50 кітних кіз, ми провезли їх через багато блокпостів — і скрізь наш живий вантаж викликав непідробну цікавість та позитивні емоції».

 

«За нами по п’ятах ішла війна»

 

Із цього все й почалося. Хоч  як дивно, багатостраждальні кози, які склали основу стада, дали здорове потомство. Так на фермі з’явилися ще й понад 40 зворушливих козенят.

А потім сталося так, що до колективу фермерського господарства влилася одна жіночка разом зі своїми 14 козами. Вимушена переселенка з Донеччини Надія Гребенюк, за її словами, завела кіз 2015 року, аби разом із трьома дітьми якось вижити в умовах війни.

«Починала із семи кіз, — пригадує моя співрозмовниця. — Вони давали молоко, з якого виготовляла й сир, і йогурт. Усе б нічого, якби не одне «але»: за нами по п’ятах ішла війна. Спершу ми жили в селищі Верхньо­торецьке. Там увесь час було «гаряче». Натерпівшись сповна, 2018 року змушені були виїхати звідти. Забравши кіз, оселилися в селі Іванопілля. Однак і там нас наздогнала війна.

Коли лінія фронту почала наближатися до нас і лишатися вдома стало страшно, разом із дітьми й двома собаками перебралася до Полтави (ми мешкали в актовій залі 25-ї школи), а приглянути за козами перед від’їздом доручила місцевому пастуху. Звісно ж, весь час шукала можливість перевезти тварин сюди, але то було просто нереально. І тут учителі 25-ї школи, аби бодай чимось допомогти, надіслали мені «скрін» оголошення про пошук сироварів. Зателефонувавши за вказаним номером телефона, повідомила, що хоч і не є сироваром, проте вмію доглядати за козами».

І так усе якимось дивним чином збіглося: невдовзі Надії Гребенюк допомогли перевезти її двох козликів та 12 кізок, чому вона надзвичайно рада. Так козина ферма в Яківцях поповнилася висловухими представниками англо-нубійської породи. Вимушена переселенка уточнює, що починала займатися козівництвом, маючи в розпорядженні звичайних кіз. А потім примудрилася виграти грант міжнародної гуманітарної організації «Людина в біді».

«За грантові кошти й придбала оцього коричневого козлика-нубійця Харлі, якому нині п’ять років, а кізки — то вже його дочки, — вказує на своє стадо Надія. — Молоко в цих кіз дуже жирне й щільне, тож для виготовлення сирів є просто ідеальним. Колись вважала, що люблю собак, коней. Але, як виявилося, мої тварини — кози. Щоб ви знали, козівництво — це справжня хвороба, яка до того ж прогресує. Власних кіз зрештою не виділяю, тепер усі понад 100 тварин (саме стільки їх налічується нині в господарстві) — мої. Раніше на великій фермі ніколи не працювала, тож цей новий досвід мені надзвичайно цікавий».

Тим часом на фермі закінчувалося ранкове доїння кіз. Невдовзі їх мали виганяти на випас. Втім, іще встигла поспілкуватися з одним із пастухів — уро­дженцем Полтави Олександром Черненком.

Молодий чоловік тривалий час мандрував світом, жив і працював у Польщі, Чехії, Іспанії, де познайомився з грузинами, внаслідок чого перебрався в Грузію й застряг там на два з половиною роки. А тоді його потягло додому.

«Повернувшись до Полтави, почув про оцю козину ферму й у підсумку опинився тут, — розказує свою історію мій новий знайомий. — Та оскільки господарство переживає період становлення, про заробіток доводиться лише мріяти. Уже вирішив, було, кидати цю роботу, але тут з’явилася Надія, яка своєю енергією, любов’ю до кіз заражає й інших людей. Та й сам прикипів душею до нової справи, мені подобаються ці розумні тварини, які дуже люблять ласку, — бува, навіть змагаються за те, щоб ти їх погладив. А козел Харлі — то взагалі мій улюбленець, хоч він і з характером. Харлі не любить чоловіків, натомість залюбки катає на собі дітей».

 

У планах — зробити в приміщенні колишньої амбулаторії видатного хірурга сироварню

 

За словами Михайла Бережинського, на козиній фермі ще багато чого треба зробити: і з покрівлею, і з прилеглою територією, і з огорожею від доріг. Коротко кажучи, роботи — непочатий край. Те ж таки виробництво сирів із козячого молока поки що відбувається на домашніх кухнях.

«Хоч ми вже переобладнали одне приміщення і зробили в ньому ремонт, думаю, десь через тиждень там нарешті запрацює мінісироварня, — запевняє пан Михайло. — У планах — зробити повноцінну сироварню в будівлі колишньої амбулаторії Миколи Скліфосовського. Потроху виходимо на якийсь дохід. На козиній фермі вже є люди, які працюють не на волонтерських засадах, а отримують за свою роботу зарплатню, хоч платити всім ще немає можливості. Складність у тому, що не до кінця налаго­джені як переробка молока, так і збут готової продукції. Хочемо вийти на зв’язки з торговими мережами й закладами громадського харчування, але на все це потрібен час».

Чоловік вірить: добитися рентабельності цієї козиної ферми можна, проте все залежить від того, якою буде загальна ситуація в нашій країні.

Джерело: https://www.umoloda.kiev.ua