Івано-Франківщина: Василь Стефурак – війна, вівчарство, експорт

Якби вівчарство встигло запрацювати на повну потужність, то не вивезені на експорт мільйони тонн зерна дали б додаткові можливості для продовольчої безпеки й наповнення державного бюджету.

 

Жнива під час війни. Ворог хоче поставити українців на коліна, адже виникає безліч викликів: як зібрати, як вивезти зерно і як забезпечити працевлаштування у нинішній важкий час, як вижити фермерам та загалом країні.

 

Тваринам комфортно навіть під сонячними панелями

 

«Хочу поділитися історією успіху пілотного проекту, який ми втілюємо у фермерському господарстві «Богдан і К» Снятинської територіальної громади, – розповідає голова громадської організації «Асоціація вівчарів» Василь Стефурак. – Засновник цього підприємства Богдан Тимофійчук одним з перших зрозумів важливість поєднання рослинництва і тваринництва. Тепер тут отара сягає тисячі овець, є достатня кормова база: посівні трави, солома після збирання врожаю, відходи зерна. Тварини виконують роль механічних гербіцидів, підчищаючи післяжнивні площі».

«Приміром, вівці безпечно почуваються під сонячними панелями, де випасають траву, чим економиться бюджет і зберігається екологія, – міркує співрозмовник. – Бо власники сонячних електростанцій не випалюють рослинність гербіцидом, а випасають тваринок і створюють додатковий дохід там, де були затрати. Такий досвід якраз маємо в родинних господарствах Тимофійчуків – «Богдан і К» та «Ярослав і К». Випасати овечок можна у важкодоступних місцях, що, до речі, роблять скрізь у Європі. А на товарних землях вирощуємо зерно».

У 2018 році Василь Стефурак зареєстрував у селі Молодятин Печеніжинської тергромади фермерське господарство «Центр відродження вівчарства». Проводив і раніше велику просвітницьку роботу щодо розвитку галузі на Прикарпатті. Приміром, майбутні плідники, племінні баранчики власної селекції пішли в «роботу» покращувати поголів’я овець на агрофірмі «Богдан і К».

Співпраця ж розпочалася з пошуку кормової бази для власної отари, для розширення якого потрібні нові площі для випасу. Все давалося з боєм.

«Це вже питання до місцевих царьків – голів та депутатів територіальних громад, – акцентує Василь Стефурак. – Узяти в оренду земельну ділянку непросто. Я кілька гектарів чагарників під пасовище добивався протягом року  й через суд, бо місцева влада не давала, хоча сотні гектарів землі пустували. Тепер, скориставшись ситуацією з війною, роздали в оренду сільгосппідприємствам пасовища, охоронні зони. Орендарі не гребували зміною цільового призначення, а засіяли здебільшого соєю».

Стефурак стверджує, що в країні досі є суттєвий перекіс у системі господарювання, коли агрокомпанії надають перевагу рослинництву. Засіяли, загнали техніку для збирання, а розвитку для громад немає. Українські села перетворюються на резервації з розораним навкруги землями, а їхні мешканці чекають, доки фермери дадуть дещицю зерна за оренду. Звісно, вирощувати велику рогату худобу важко, а от вівці та кози можуть закрити цю нішу. Заможний селянин може нагодувати сім’ю, а залишки продати державі. Це європейська практика. В багатьох країнах законодавчо обумовлено, який має бути відсоток тваринництва до рослинництва. Або ж досвід Австралії, Нової Зеландії, де при обмежених земельних ресурсах тваринництво процвітає.

 

Прорив помітний

 

«Ідея не нова, я про неї голошу офіційно з 2016 року, коли написали перший проект розвитку вівчарства і подали від Печеніжинської ОТГ на конкурс Державного фонду регіонального розвитку, – нагадує Василь Стефурак. – Громада просила 2 млн грн для старту, нам пообіцяли розглянути і профінансувати, але не вийшло».

Василь Стефурак наголошує, що завдяки народному депутату Олександру Матусевичу достукався до аграрного комітету Верховної Ради. За сприяння команди чиновників і парламентаріїв Миколи Сольського, Івана Чайківського, Тараса Висоцького, Степана Чернявського, Артема Нагаєвського, Олександра Гайди, Артема Чорноморова, Дмитра Костюка та Олени Вінтоняк вдалося запустити вівчарство на нові оберти. Важливою була підтримка Прем’єр-міністра Дениса Шмигаля.  

«За два роки ми зробили величезний прорив, збільшили в межах країни експорт товарних баранів у 2020-му в 14 разів проти попереднього року, а в 2021-му – ще всемеро, – додає Стефурак. – Водночас наростили поголів’я на сім відсотків у промисловому секторі, це за даними статистики і державної митної служби. Кількість фермерських господарств із видом діяльності КВЕД «Розведення овець і кіз» так само збільшилася. А це нові робочі місця, зайнятість у віддалених населених пунктах і розвиток громад. Це те, що дає людям змогу заробляти вдома і розвивати свої села».

Був збут баранини і в межах області. Останніми роками відомі гірськолижні курорти Прикарпаття облюбували для відпочинку туристи з арабських країн. Елітна продукція вівчарства користувалася там неабияким попитом.

На жаль, війна внесла суттєві корективи. Тепер не до міжнародного туризму. Та й живих баранів і м’ясо раніше відправляли через морські порти й авіацією до арабських країн. Тепер шукають шляхи збуту у Європі.

«Ми сьогодні педалюємо експорт, бо чітко усвідомлюємо потреби держави у валюті. Нагадаю, що світовий ринок баранини заповнений на 40 відсотків, тож перспективи великі», – акцентує співрозмовник.

Василь Стефурак шкодує, що не встигли запустити вівчарство на повну потужність. Бо земельні ресурси України дозволяють це зробити, адже є понад 10 млн гектарів земель категорії «чагарники, охоронні зони, землі виробництва».

 

Тримають стрій

 

Прикарпатські вівчарі мають тепер ще й інші важливі завдання. М’ясо постачають для потреб внутрішньо переміщених осіб, підрозділів територіальної оборони та Збройних Сил. Адже голодна армія багато не повоює. Добре, що є чим підсобити. На початку війни м’ясо-молочну продукцію, що готували на експорт і на внутрішній продаж, роздали. Залишили критичну кількість, щоб було за що закупити корми на зиму. Працюють у збиток з надією, що держава колись згадає та допоможе відновити поголів’я. Приміром, за підтримки міжнародних фондів.

«Через війну понищено величезну кількість овечих ферм, – запевняє співрозмовник. – Рашисти свідомо знищують усе, усвідомлюючи, що це національна безпека. Величезні втрати для галузі. Спочатку була думка евакуювати поголів’я до західних областей, однак важливіше було вивезти людей. Та й транспорт потрібний спеціалізований, корми на дорогу, а через постійні обстріли невідомо, чи все би вдалося. Власники ферм роздавали тварин, щоб не пропали, і місцевому населенню тим самим підсобили».

У західних областях прийняли рішення максимально зберегти племінних тварин і наростити поголів’я, бо після війни треба поділитися з іншими регіонами. Буде величезна потреба на адаптовані тварини вітчизняної селекції. 

«Наші власні потуги в рамках Асоціації вівчарів вагомі, але то потрібні державні масштаби. Ми тут у тилу тримаємо стрій, розуміємо, що треба годувати країну. Через війну стався розрив логістичних ланцюгів, зокрема доставка харчування. Немає достатньо посівних трав і люцерни, то косимо, що є. Сподіваємося якось перезимувати». 

Джерело: http://www.golos.com.ua