«Електропастух» рятує овець. Як WWF-Україна допоміг вівчареві не боятися вовків

За майже 40 років вівчарювання Богдану Поповичу доводилося «зустрічатися» з вовками, а опісля — рахувати втрати в отарі. Та він знайшов спосіб захистити худобу від нападів хижаків — його овець тепер охороняє «електропастух», подарований WWF-Україна. Вівчар обрав свій спосіб співжиття з хижаками на одній території — він не бажає воювати, а шукає миру і гармонії. Його худоба тепер захищена, а хижакам доводиться повертатися до лісу у пошуках здобичі.

 

Овець звозять з десятка сіл

Вівчарством я займаюся вже 39 років, зараз мені 65. Я давно любив цю справу, ще змалечку ходив з вівцями на полонини. А після армії з 1975-го десять років цим не займався. А потім знову почав, і дотепер я кожен рік виходжу на полонини. Зараз маю 15 своїх овець, три корови та два бики. Випасаю не лише своїх — з сусідніх десяти сіл люди привозять мені своїх овець, а потім забирають.

Щороку на початку травня я телефоную всім, хто постійно дає випасати тварин. І до мене починають звозити худобу: кому далеко, ті машинами. А якщо лише через гору перейти якихось сім кілометрів, виганяють пішки. Кілька днів я чекаю, збираю разом усіх овець і потім рушаю в гори. І десь у вересні — на початку жовтня ми повертаємося.

 

Відрізняю кожну вівцю

Раніше мені давали багато худоби, у дев’яностих було по 600 овець. А зараз мало, люди вже не дуже хочуть їх тримати. Тепер на полонину я виходжу зі 150 тваринами. У нас їх мають переважно для виготовлення натуральної бринзи, сиру, дехто і для м’яса. Та й корів менше стало: якщо раніше було 40-50, то зараз вже 10-15.

Відрізняти, де чия вівця, не складно. У мене це відкладено у пам’яті ще з дитинства. Коли було по шість сотень голів худоби, то я знав і відрізняв кожну. А тепер же їх менше, що ж їх там запам’ятовувати. Люди своїх овець ніякими знаками не позначають. Коли вони ведуть їх до мене, то знають, що я їх не обміняю. Хіба що якщо пропаде котрась, то тоді запитую господаря, купувати йому нову, віддати свою чи гроші.

 

Син переймає батькову справу

Я маю двох синів. Старший змалку побув з вівцями, а тепер не хоче. Йому більше до вподоби столярська справа. А молодший щоліта ходить зі мною на полонину. Він переймає в мене увесь досвід і, думаю, продовжить мою справу. Але вівчарство — це не так легко, як здається. О п’ятій годині ранку ми щодня йдемо доїти овець, а потім корів. Після цього з молока робимо сир. І все те ж саме повторюється о п’ятій вечора. Приблизно о дев’ятій тварин заганяємо на ночівлю.

Раніше на полонину зі мною ходила ще жінка. А зараз вона хворіє, тому залишається дома. Ми по черзі міняємось із сином. Тепер він більше буває на полонині, я ж у цей час заготовлюю сіно на зиму та корм коровам. Молодь не дуже рада такій роботі, адже сіно ми косимо власноруч косою, спецтехніки у нас немає.

Загалом молодь зараз не дуже цікавиться вівчарством, така тенденція спостерігається чи не у всіх Карпатах. У нашому селі Микуличин можна на пальцях перерахувати тих, хто тримає овець. Переважно молоді люди зараз працюють на туристів, адже їх тут щороку вдосталь. Полонина з їх допомогою тепер хоч трішки славиться. Деякі люди ще тримають корів та биків.

 

Худоба припала до душі звіру

Одна з причин, через яку овець не дуже хочуть тримати, — напади дикого звіра. Три роки тому, у 2018 році вовки з’їли 30 голів худоби, яку я випасав. Довелося мені віддавати своїх та платити господарям. Одна вівця в середньому коштує від 1000 до 1300 гривень, тож це був значний удар для нашої родини. Я ж, на щастя, фізично не постраждав.

Відтак про цю історію якось дізналися у Всесвітньому фонді природи WWF-Україна. Вони самі мене знайшли, приїхали й подарували мені «електропастуха». Він встановлюється як електрична огорожа і б’є током усіх, хто наближається. Шість стрічок я натягую на стовпчики приблизно у півтора метра в висоту. Звір її перескочити не може і по під неї не пролізе.

Цей пристрій працює на сонячній енергії. Я огородив приблизно кілометр, і на ніч туди заганяю овець. Знаючи, що жоден вовк чи ведмідь не підійде, я можу спокійно спати. Бо раніше щоразу, як собаки загавкають, доводилося підійматися, світити ліхтариком і перевіряти. У мене собака привчений бігти до овець, і коли я встановив цей пристрій, його трішки вдарило током. Але з ним усе гаразд, просто пів дня до худоби не підбігав. Я й на собі випадково його перевірив. Одного разу забув вимкнути, доторкнувся, то мене трохи вдарило.

 

«Електропастух» спрацював на відмінно

Й от вже як два роки я користуюсь електроогорожею, і все добре. Більше втрат серед худоби у нас не було. Я іншим вівчарям, які теж ходять на полонини, дав контакти WWF-Україна. Вони зателефонували й також отримали п’ять таких «електропастухів». Ми їм вдячні за небайдужість.

Мені подобається займатися вівчарством. Це справа мого життя. Я розумію, що якщо овець не будуть розводити, то й не буде натурального сиру. До мене якось приїхав гість із Дніпропетровської області, а я у цей час зливав молоко у свою посудину на 150 літрів. Й от він мене запитує, скільки сиру має вийти. Я кажу, що 15 кілограмів. На що він відповідає: «Я якби мав 150 літрів молока, я б тонну зробив би сиру». Уявити не можу, який це був би сир. Сподіваюся, що мій син таки перейме мою справу, і хоч десь люди зможуть і надалі вживати натуральні продукти й не вбивати себе хімією.

Джерело: https://shotam.info