«Додому повернусь, коли місто буде українським», – бджоляр з Маріуполя, який мав пасіку біля «Азовсталі»

Михайло Коник проживав у Лівобережному районі Маріуполя, біля «Азовсталі». Там чоловік мав свій бізнес, пов’язаний із кабельно-провідниковою продукцією, а також хобі – бджільництво. Чоловік доглядав бджіл у сорока вуликах та робив ліки на основі продуктів бджільництва. Михайло Коник родом із Хмельниччини. Останні 39 років перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну жив у Маріуполі. В окупації чоловік був 24 дні.

З Михайлом Коником поспілкувалось Суспільне.

Про те, яким був Маріуполь до війни, чоловік розповідає: «Я вважав, що Маріуполь був на 95% проукраїнський. Але після повномасштабного вторгнення виявилося десь відсотків 10 проросійським, тобто 90% (ред. проукраїнським). Маріуполь, як на мене, був найгарнішим містом України».

У Маріуполі Михайло Коник мав власний бізнес.

«Я був офіційним дилером від Кам’янець-Подільського кабельного заводу. Працював з підприємствами. Бізнес розвивався. Ніхто не думав, що таке буде», – каже чоловік.

Бджільництво було його хобі. За освітою чоловік пасічник. Займався цією справою у вільний час вже близько 20 років.

«Без пасіки я просто не міг. Пасіка для мене – все. Хто мав пасіку, він не те, що мед любить, він любить бджоли. Всі вулики були нові, обладнання теж нове, в мене бджоли одразу мед носили, усе було пристосовано. Одразу стільники виймали в баночках, у мене був такий ексклюзивний варіант», – говорить пасічник.

Бджоли Михайла Коника постраждали від обстрілів російських окупантів, як і сам чоловік. Коли в гараж потрапив снаряд, уламком пошкодило один із вуликів. Михайло хотів подивитися, що відбувається, його також віднесло вибуховою хвилею.

«Пам'ятаю: був вибух, була міна. В сусідній город потрапляє міна, мене відкидає, і я лечу в підвал».

«2 березня я отримав контузію. Я тільки почав ходити, не кульгати, бо коліно було відбите, були відбиті ребра. Я ще досі спати не можу. Пам'ятаю: був вибух, була міна. В сусідній город потрапляє міна, я в приватному секторі живу, мене відкидає, і я лечу в підвал»,– пригадує Михайло.

Після травмування чоловік із сім’єю деякий час жив у друзів. Коли дізнався про «зелений коридор» з Маріуполя, вирішили покинути місто. Михайло прожив в окупації 24 дні. Чоловік розповідає: розумів, що потрібно обирати - загинути там, у Маріуполі, або під час евакуації. Пасіку евакуювати не вдалося.

«За моєю пасікою зараз доглядає знайома. Мені дуже шкода бджіл, це живі істоти, яким потрібно допомагати: вощину підставляти, мед відкачувати. Якщо не доглядати, вони або загинуть, або зрояться та вилетять. Якщо піймає хтось рій, то буде дуже добре, тому що буде догляд за бджолами, а якщо ні – вони помруть», – говорить бджоляр.

«В Лівобережному районі Маріуполя, біля «Азовсталі», живого нічого не залишилося».

Зі слів Михайла, бомбардування негативно впливає на бджіл.

«Навіть електромережі високовольтні впливають на бджіл. У нас вітрова станція була поряд, це теж шкодило бджолам. Ракети тим паче, вони збивають їх зі шляху. Бджола, навіть якщо поставити вулик на метр далі, ніж зазвичай, то вона буде кружляти 2-3 години, поки не залетить у вулик», – каже чоловік.

У Маріуполі Михайло спілкувався з іншими пасічниками, в мирний час разом з ними вивозив вулики до лісу. Про те, як зараз у них справи, чоловік каже: «Є такі, в яких повністю розбита пасіка. Деяким моїм знайомим пасічникам вдалось врятувати бджіл, але там зараз всі дерева поламані, бджоли не мають звідки збирати мед. Раніше вулики стояли в місті, коли цвіла акація та інші медоносні дерева. Потім виїздили на соняшник. А зараз у місті зовсім немає нічого. У нас є такі райони, що там повністю все чорно. Це Лівобережний район, де я жив, це біля «Азовсталі», там нічого не залишилося».

«Кадирівці не хочуть прибирати трупи. Потрібно платити дуже великі гроші, щоб окремо захоронити людей».

На питання, як ставилися російські окупанти до пасічника, чоловік розповідає: «Росіяни розбивали пасіки, будинки. Їх не цікавили ні люди, ніхто. Вони не з військовими воювали, вони воювали з цивільними, принижували їх. Я пам'ятаю, як на 9 травня не пішли на парад, Маріуполь не вийшов. І вони залишили в місті кадирівців, чеченців, щоб ті залякали народ. Дітей кидали в підвали, знущались з людей. Знайомі розповідали, що працюють за склянку води, тому що там зараз вся вода – технічна».

Місто постійно обстрілювали, каже Михайло. Багато його друзів загинули. Окупанти беруть гроші за дозвіл на поховання рідних.

«Вони не хочуть прибирати трупи. Потрібно платити дуже великі гроші, щоб окремо поховати людей. Це мені друзі розповідали. Вони платили чеченцям дуже великі гроші, щоб поховати родича. Дуже багато похованих біля садочків, біля шкіл, на тротуарах, у своїх садибах. Це і я бачив особисто», – пригадує Михайло.

Чоловік каже: бомбардували росіяни школи, тому що шукали там українських військових: «Через кожних 2-3 хвилини літаки прилітали й бомбардували. Шукали військових, а мирні жителі постраждали. На місті ніякої медичної допомоги, пожежі ніхто не гасив. Там за хвилину були тисячі, тисячі вибухів мін, градів. Це був жах. Це свисти, свисти – всі в підвали. То там дім палає, то там дім палає. Все горіло, просто все».

Михайло зараз працює на пасіці у Зіньківському лісництві. Переїхав на Хмельниччину, звідки родом, разом із сім’єю. На запитання, в якому стані домівка у Маріуполі, чоловік каже: «У мене було дві з половиною тонни буркунового меду – все згоріло. Був свій бізнес – кабельно-провідникова продукція десь на 8,5 мільйонів гривень – згоріло. Так що не залишилося нічого: квартири погоріли, будинок розбитий».

Як розповів Михайло Коник, після пережитого йому спокійніше між бджіл, аніж біля людей. Чоловік розповідає, що залишив у місті бізнес, який дорого коштував, проте повернеться у Маріуполь тільки тоді, коли місто буде українським.

Джерело: https://suspilne.media