Буйволи вподобали Підлужжя. А ще на господарстві Романа Яковина – сад із фруктовою мапою всієї України

 

Фермерська екзотика не лише приваблює споживачів, а й робить ефективну рекламу виробникам. Ферми стають і місцем господарювання, й майданчиками для різноманітних цікавих атракцій та, можливо, й локаціями агротуризму. Лохина, кавуни, дині, спаржа, шафран, ківі, страуси, фазани, цесарки, равлики, жаби... А віднедавна на Прикарпатті вперше з’явилися й карпатські буйволи та сиві угорські корови м’ясної породи – унікальну ферму в селі Підлужжі Івано-Франківської територіальної громади заснував місцевий підприємець Роман Яковин.

– Ще десь вісім років тому, – розповідає Р. ЯКОВИН, – це велике господарство розпочалося з двох гектарів власної землі і з великого бажання посадити сад. Та коли ми заклали першу частину саду, то зрозуміли, що нам бракує землі. Тож нині господарюємо вже на 114 га: 60 га орної землі, а решта – пасовища. Ми брали землі і під пасовища, тому що планували розвивати у селі й тваринництво, а не лише садівництво. Десь ще п’ять років тому завезли в господарство угорську сіру свиню рідкісної породи й одного самця та двох корів угорської сірої породи. Так почалося наше тваринництво. А відтак через два роки придбали вже трьох перших карпатських буйволів. Тож увесь період працюємо над збільшенням поголів’я, щоб досягти своєї мети – заснувати виробництво сиру з молока карпатських буйволиць, відомого у світі як італійська моцарела. Але щоб запустити таке виробництво, потрібно не менше 60 самок. А в нас наразі є тільки чотири. Докупити – надзвичайно велика проблема. І не лише через високу ціну. В Україні таких ферм обмаль. Є дві ферми на Закарпатті, які працюють і виробляють сир. Тож самок ніхто не хоче продавати, а завезти з-за кордону дуже дорого.

Буйволина ферма – то трудомістке і дороге задоволення. Буйволи потребують великої праці і значної уваги. А особливо взимку. Бо влітку проблем майже нема – маємо вільний випас, а зерна потрібно давати тваринам дуже мало. Взимку ж інакше. Буйвол і важить вдвоє більше, і споживає відповідно більше сіна, ніж звичайна корова. Звісно, й зерна вони потребують значно більше. Буйволи допускають до себе, але потребують і великої уваги та любові. Хочуть, наприклад, щоб пастух їх зранку погладив. Навіть попри те, що буйволи не дуже миролюбні тварини, та добре відчувають настрій і характер людини – чи приязна і добра, а чи лукава і зла. Якщо буйвол відчуває наближення особи, яка йому не подобається чи небезпечна, то може поводитися агресивно – робить незвичні рухи головою в різні боки і починає сильно ревіти. Якщо ж людина й далі наближається, то тварина може вдатися до агресивної поведінки. Вага самця може сягати до тонни, а самки – і до восьмисот кілограмів. Для буйволів також важливо, щоб недалеко була водойма. Особливо влітку. Коли тепла погода, то вони потребують охолоджувати свій організм – занурюються по шию у воду. Тож ми облаштували тваринам водойму, коли висушували мочарі на території ферми, а також і в іншому місці розкопали потік. За теплої зими буйволи ночують на вулиці. Хоч ферму ми збудували, та угорські сірі корови навіть взимку полюбляють бути надворі. Але тварини не люблять холодний дощ чи дощ зі снігом – ховаються.

 

– Наскільки можна зрозуміти, тваринництво на фермі перебуває наразі на етапі розвитку і прибутків ще не дає, а більше, образно кажучи, працює на імідж?

 

– Поки не маємо необхідної кількості самок, то дозволяємо телятам споживати все молоко, і не запроваджуємо доїння. Буйволята можуть до восьми місяців харчуватися тільки материнським молоком. А для процесу доїння потрібні спеціальні сучасні приміщення, щоб забезпечити стовідсоткову відсутність контактів молока з людиною й повітрям. Нині у центрі нашої фермерської уваги на перспективу – сироварня на основі буйволиного молока і виробництво сиров’ялених ковбас з мармурового чи стейкового м’яса угорських сірих корів – тобто переробка молока і м’яса, виробництво готової продукції. Якщо ж говорити про сад, то у майбутньому бачимо себе виробниками натуральних соків. Без жодної «хімії». Тепер щотижня реалізуємо свої яблука і груші на ярмарку. Практикуємо мінімальну кількість обробки садів препаратами від шкідників.

 

– Чому ви вирішили виробляти саме сир моцарела?

 

– Зізнаюся відверто, що я не був в Італії і не куштував там їхнього справжнього сиру – відомої моцарели. Натомість добре знаю смак такого сиру, привезеного з Італії чи вже виробленого в Україні. Ми об’їздили ферми, де виробляють такий сир на Закарпатті, вивчали досвід виробництва і специфіку всіх процесів. Головна умова – якісна сировина, тобто молоко буйволів. Якщо у сирі нема молока буйволів, то це не моцарела, а тільки її назва. Звісно, для того, щоб розрізняти сири, потрібно знати смак справжньої моцарели. Молоко буйволиць має значно вищу жирність, аніж коров’яче. Тож і сир виробляється відповідний. Та буйволиці дають вдвоє менше молока, ніж корови, – до п’яти літрів, і воно, зрозуміло, набагато дорожче. Та попит на продукцію чималий. До речі, закарпатський фермер – німець за національністю – реалізує сири свого виробництва навіть не в Закарпатті, а в столиці України. Сьогодні продукції виробляється багато, але споживачі віддають перевагу якісній.

 

– Але навіть попри те, що на фермі ще не налагоджено виробництво продукції з буйволиного молока, самі буйволи вже «працюють» на «Нашу марку»?

 

– Спершу ще кілька слів про сади. Маємо задум заснувати тут заклад громадського харчування та облаштувати відпочинковий простір для охочих. Можна буде і якусь продукцію у нас придбати, попередньо самотужки її собі заготувавши в саду, чи просто цікаво провести дозвілля. Споживати нашу садовину можна буде безоплатно – скільки душа прагне.

Щодо тварин ви праві, наразі працюємо суто на рекламу, розкручуємо свій бізнес і вкладаємо кошти у будівництво ферми. У вихідні чи празники я спонукаю пастухів випасати стадо тварин біля дороги. Дуже багато родин приїжджають з дітьми – розглядають буйволів чи корів, фотографуються, набираються вражень. Звісно, з часом ми братимемо символічну плату за таку атракцію. Ще завеземо різноманітних карликових тварин для облаштування контактного зоопарку й облаштуємо безпечні зони для відвідувачів. Але наразі набираємо обертів після першого старту.

 

– Чи великі капіталовкладення знадобилися за ті роки, що Ви присвятили себе фермерству?

 

– Дуже великі. І щоб не розчаровуватися, не хочу вдаватися до конкретних підрахунків. Мені подобається праця на землі, у такій роботі відпочиваю, хоч я за професією стоматолог, працюю в обласній стоматполіклініці. Згадую своє дитинство – малим дуже любив бавитись у ферму. Я народився у селі Підпечарах. Мама – з цього ж села, а батько – з Підлужжя. Разом із дружиною виховуємо трьох дітей. Свою працю на землі я не можу назвати хобі чи бавленням у фермерство, бо це справа мого життя і від неї я очікую заробітку, а не лише втіхи. Але потрібен час. Ніби вчора ми ще закладали сад, а він уже два роки серйозно плодоносить. Маємо на своєму господарстві сорти яблунь з усіх регіонів України – свого роду фруктову мапу нашої держави. Єдине, що не встигли, – завезти саджанці з Криму, бо стала на перешкоді війна.

 

– Романе, а чи комфортно ви як фермер почуваєтеся у стосунках із керівництвом міста, адміністрацією села чи сільською громадою?

 

– Влада завжди зацікавлена, щоб на території села був підприємець, який ніколи не відвертається від життя громади, а завжди може допомогти. А ми чим можемо, тим і допомагаємо. І церкві, й дітям, і в розв’язанні комунальних проблем села й т. ін. Натомість не можу однозначно так сказати про громаду Підлужжя – люди реагують по-різному. Я розумію, що найважче працювати у селі, де ти живеш. І знаю також, що ніколи всім не можна догодити. Праця фермера важка. Наприклад, треба, крім іншого, навіть перейматися, щоб хтось у лісі не залишив сміття після свого відпочинку. Бо буйволи й угорські сиві корови, образно кажучи, як порохотяги – все підмітають, що бачать. Так ми втратили минулого року молоду буйволицю і телицю сірої угорської породи, які наковталися на таких місцях усілякої гидоти. Інколи опускаються руки з розпачу. Бо ж плекаємо, стараємося... А тут – через людське безкультур’я тварина гине.

Свого часу у нас побував і голова Івано-Франківської міської ради територіальної громади Руслан Марцінків, він нас підтримує і допомагає. Ми першопрохідці і у заснуванні буйволиної ферми, і у розведенні угорських сірих корів.

Постійно й офіційно, крім мене, ще троє людей працюють на фермі. Інших ми запрошуємо на допомогу, якщо триває збір урожаю. А ще працює і допомагає родина. Мій звичайний – не піковий – робочий день триває з шостої години ранку до дванадцятої ночі чи й довше, а у часі збору урожаю – і до третьої й четвертої години ранку наступного дня. Найбільше, на мій погляд, фермер вчиться, коли осягає основи самотужки. Я у своєму виборі не розчарувався. Навіть попри нелегкі обставини.

Наприклад, минулого року, пригадую, ми для атракції завезли п’ять муфлонів... То у день перед виборами, а я ще й депутат Івано-Франківської райради, «доброзичливці» їх зацькували на смерть мисливськими навченими собаками, задушили також племінного барана і кількох овечок. Отак…

Щоб працювати на землі, потрібно щонайперше її любити і вкладати душу в свою роботу. А я люблю і її, і працюю на ній.

 

«Дуже добре, що в селі є фермерське господарство «Наша марка». Адже це найперше – наповнення бюджету за рахунок плати за оренду землі, а також – робочі місця для людей з нашого і навколишніх сіл. Завдяки буйволиній фермі та сірим угорським коровам Підлужжя стало відомим, цікавим і привабливим не лише для багатьох охочих подивитися на екзотичних тварин, а й для інвесторів. А ще фермер має дуже цікаві плани з розвитку у селі зеленого туризму», — вважає Ярина СТОЙКО, радниця голови Івано-Франківської міської ради територіальної громади у селі Підлужжя.

 

Джерело: https://galychyna.if.ua